20-21 червня 2009 року я їздив кататися на північ України, у житомирську область, Полісся.
Маршрут: Пояски - Рудня-Замисловецька - заповідник Кам'яне Село - Рудня-Замисловецька - Устинівка - Рудня-Перганська - Дідове Озеро ліси і болота - Рудня-Перганська - Перга - Юрове - Олевськ
Тривалість: 2 дні
Прочитавши якось в інтернет про Кам'яне Село, я загорівся бажанням побачити його на власні очі. Почитав інформацію про місцевість, різні звіти і статті я зрозумів, що це ідеальне місце для чергової велосипедної мандрівки. Купив квитки з Вінниці до Коростеня, і назад, зібрав спорядження і вирушив. Всього чотири з половиною години у потязі Одеса-С.Петербург і о 6:06 я у Коростені. Зовсім порожнє ранкове місто.
З Коростеня до початку маршруту потрібно їхати на дизелі який їде з Коростеня у Олевськ. До дизеля було чотири з половиною години (до 10:34) тому я вирішив не втрачати час і відвідати ще одне цікаве місце. Село Поліське яке знаходиться в 10 кілометрах від Коростеня. Я прочитав у інеті, що саме тут знаходиться могила князя Ігора страченого древлянами... Проїхавши 10 кілометрів і заїхавши у село, я почавши розпитувати у людей де тут курган або могила яку я шукав...
Ніхто нічого про це не знав. Мені порадили звернутися до місцевого краєзнавця, який точно міг сказати де і що тут знаходиться. Але його, на жаль, не було дома і з'явитися він мав пізніше. Я вирішив не втрачати час. Не отримавши ніякої інформації поїхав назад у Коростень. Покатався по місту. Мені здалося, що всі дороги у Коростені ідеальні. Я думаю автомобілісти задоволені. Знайшов парк де, на горі, понад річкою Уж розташований пам'ятник древлянському князю Малу, а внизу біля річки пам'ятник княгині Ользі...
Як потім мені сказали городяни були проти Ольги у Коростені зважаючи на те, що колись вона його спалила... Але зараз вони стоять зовсім поряд... Він захищав своє місто, а вона його спалила. Також у цьому парку знаходиться об'єкт скеля. Підземний бункер Сталіна. Цікаве місце, але на жаль у той час було закрите.
З Коростеня до початку маршруту потрібно їхати на дизелі який їде з Коростеня у Олевськ. До дизеля було чотири з половиною години (до 10:34) тому я вирішив не втрачати час і відвідати ще одне цікаве місце. Село Поліське яке знаходиться в 10 кілометрах від Коростеня. Я прочитав у інеті, що саме тут знаходиться могила князя Ігора страченого древлянами... Проїхавши 10 кілометрів і заїхавши у село, я почавши розпитувати у людей де тут курган або могила яку я шукав...
Ніхто нічого про це не знав. Мені порадили звернутися до місцевого краєзнавця, який точно міг сказати де і що тут знаходиться. Але його, на жаль, не було дома і з'явитися він мав пізніше. Я вирішив не втрачати час. Не отримавши ніякої інформації поїхав назад у Коростень. Покатався по місту. Мені здалося, що всі дороги у Коростені ідеальні. Я думаю автомобілісти задоволені. Знайшов парк де, на горі, понад річкою Уж розташований пам'ятник древлянському князю Малу, а внизу біля річки пам'ятник княгині Ользі...
Як потім мені сказали городяни були проти Ольги у Коростені зважаючи на те, що колись вона його спалила... Але зараз вони стоять зовсім поряд... Він захищав своє місто, а вона його спалила. Також у цьому парку знаходиться об'єкт скеля. Підземний бункер Сталіна. Цікаве місце, але на жаль у той час було закрите.
Дочекавшись дизеля я завантажив велосипед і поїхав. Декілька годин у ледве повзучому дизелі і я на станції Пояски. Збираю велосипед, переходжу на іншу сторону залізничної колії і вирушаю на північ у ліс по грунтовій дорозі. Дорога пристосована більше для вантажівок чи тракторів (і звичайно для велосипеда) біжить на північ серед лісів і боліт.
Ще з дитинства у мене потяг до болотяної місцевості. Тому спочатку я постійно зупинявся біля кожного болотяного озерця і рослини, робив фото і просто насолоджувався побаченим. Правда цілі рої комарів які з'явилися дуже швидко не дуже сприяли цьому. Поки їхав вони не діставали, а варто було зупинитися і дістати фотоапарат вони атакували десятками лице і всі відкриті частини тіла. Я знав про це і використав заздалегідь куплений балончик Оф. Перевірено - допомогає.
Дорога йшла вперед і захопившись я пропустив потрібний поворот у село Рудня-Замисловецька. Замість цього заїхав у село Устинівка (напевно це був знак). Пообідав там біля гарненької річечки.
Місцеві жителі пояснили мені, що я не там де я собі думав. Розвернувся і поїхав назад. Повернув у потрібний поворот. Виявилося, що я просто задумався і пропустив його, тому, що пропустити його досить важко. Окреме слово варто сказати про мапу. Я поїхав у ці ліси і болота з мапою автомобільних доріг з маштабом 2,5 кілометра... Це була велика помилка. На мапі зображено лише основні дороги та річки і орієнтуватися по ній дуже важко. А річок тут дуже багато. Купа річечок, струмків і більших рік, а також штучних каналів меліорації. Думаю тут є поклади залізної руди так як вода у річках іржавого кольору, з великою концетрацією заліза.
Цікаво, що всі мости, навіть досить великі зроблені з дерева. Хоча, в загальному, тут з дерева зроблено майже все. Сільські хати і інші будівлі, огорожі.
Ці місця можна порівняти з Карпатами. Мені навіть здалося, що поліські місця навіть більш дикі ніж Карпати. Принаймі ніякого туризму там точно немає. Сміття також дуже мало. Природа виглядає такою як вона має бути без зайвого втручання людини. По дорозі у Рудню-Замисловецьку побачив на дереві цікаві вулики. Такими вуликами люди користувалися сотні, а може і тисячі років назад для того, щоб займатися бджолярством.
Заїхав у село розпитав про Кам'яне Село. Тут туристи звичайно бувають часто. Хоча по лісовій дорозі до заповідника навряччи можна проїхати звичайною легковою машиною на дорозі багато слідів. Бачив декілька джипів. У лісі почали з'являтися камені. Я ставив велосипед і ходив по лісі з фотоапаратом. Потім підводив велосипед далі і знову ходив по лісі. Так я дійшов до центральної частина Кам'яного села. Що я можу сказати. Це важко описати словами. Розкидані камені вражають своїми розмірами, формами і заставляють задуматися як все ж таки вони тут з'явилися. Зробив безліч фото.
Вилазив на декілька великих каменів. У інеті читав, що тут має бути камінь з "слідами Бога". Я довго його шукав але безрезультатно. Нарешті, місцеві дітлахи які прийшли сюди з батьками, показали мені цей камінь. Він знаходиться в стороні від основних масивів каменів, по іншу сторону лісової дороги, в метрах 50-100 у лісі. Біля каменю хтось зробив сходи і взагалі це популярне місце... Купа сміття і різного мотлоху нав'язаного на гілки дерев.
Вдосталь походивши по Кам'яному Селі я почав повертатися у Рудню-Замисловецьку. Виїхав по тій самій дорозі і поїхав в Устинівку де вже був того дня. З Устинівки я мав виїхати до Рудні-Перганської і звідти їхати до озера з назвою Дідове. Яке знаходиться на схід від Рудні-Перганської, у лісі. Проїхавши Устинівку я заїхав у ліс. Там я хотів заночувати. У лісі безліч доріжок, стежок, просік. Вони розходяться як лабіринт і потрібно слідкувати щоб не збитися з дороги. Тут я трішки блуканув і приблизно півгодини шукав вірну дорогу. Нарешті виїхав на лісопилку у лісі і звідти поїхав по дорозі у напрямку Рудні-Перганської. Від цієї основної дороги мала відходити дорога на схід, у ліс. Ця дорога веде до Дідового Озера і характерна тим що викладена з каменю, як бруківка. Я так і не зрозумів хто і коли її прокладав. А саме головне навіщо. Тут немає ніяких міст і взагалі нічого такого важливого щоб робити таку дорогу серед лісу. Хоча, можливо, це зараз немає або я просто не все знаю. :) Знайшовши цю дорогу, я почав рухатися по ній. Бруківка ця дуже відносна... Дорога страшно розбита. Машини чи трактори проробили безліч доріг які відходять від основної щоб об'їхати величезні калюжі які перекривають шлях. Інколи це скоріше озерця ніж калюжі. Заїжджати у них страшно навіть трактором, я вже мовчу про велосипед.
Петляючи ось так по всім цим доріжкам, не дивлячись на компас, і на, хоч не дуже корисну, але мапу, десь там, я допетлявся до того, що зрозумів, що я вже не бачу основної дороги. Я збився з шляху десь на південь від кам'яної дороги, тому вирішив їхати вперед притримуючись напрямку на північ. Я сподівався, що побачу основну дорогу і поїду по ній. Але чи то дорогу я не побачив і пропустив, чи збився з дороги не на південь, а на північ чи просто основна дорога зникла серед сотень доріг зроблених тракторами які колись тут їздили... Я зрозумів - заблукав. Спробував вертатися назад але зрозумів, що у одноманітному лісі з лабіринтами доріжок зробити це теж не дуже виходить. Знову вирішив їхати вперед. Ось так я кружляв декілька годин. Ніяких особливих орієнтирів так і не побачив і вже остаточно заблукав. Хочу додати, що у грунт у тих лісах це м'який пісок і їхати по ньому не дуже класно, а місцями навіть неможливо. Я продовжував їхати у різні боки. Їхати у одному напрямку теж не дуже можливо через те, що часто дорога закінчивалася болотом і його потрібно було об'їжджати. Об'їжджаючи це болото я ще більше поглиблювався у ліс і у розуміння того, що ось так ось я нікуди не виїду. Перевірив телефон. Зв'язку (київстар) не було. Взагалі. У одному місці на телефоні з'явся напис оператора але без жодної "палички". Час від часу я натикався на просіки і канали. Та на мапі їх позначено не було і нормально зорієнтуватися я не міг. Я кляв себе за те, що не дивився у мапу і на компас коли почав їхати у ліс. І за те, що не пошукав кращої мапи ніж ця автомобільна. Я не турбувався за те, що зі мною тут щось станеться. Мене просто брала шалена злість за цю ситуацію. Я чудово розумів, що вийти то я вийду звідси але от тільки скільки часу буде на це потрібно. Найбільша складність це те, що немає можливості їхати у одному напрямку. Натикаєшся на болото і його потрібно обходити. Поки обходиш натикаєшся на наступне болото...
Через деякий час я побачив попереду, що далі ліс закінчується. Зрадів цьому і поїхав на світло між дерев. Виявилося, що це просто велика вирубка. Ліс вивезли - порожня галявина залишилася. І тиша. Ніяких ознак присутності людей. Ні собак, ні машин. Лише природа. Вирубка знаходилася ніби на пагорбі і тут я побачив, що телефон зловив сигнал! Якщо я і міг комусь зателефонувати так це Владу. :) Він чудово зрозуміє цю ситуацію і точно щось порадить. Зателефонував. Пояснив, що і до чого. Як на зло батарея не була повністю зарядженою і я думав якби телефон не вирубився остаточно від постійного пошуку мережі. У Влада були мапи цієї місцевості і ще він сказав декілька корисних речей про просіки які я бачив до цього. Просіки йшли майже з точно з півночі на південь і з заходу на схід. Утворюючи тим самим сітку. Рухаючись на захід по цій сітці я міг вийти на трасу з Білорусі до Олевська або до річки яка біжить на заході з півдня на північ. Траса і річка іде з півночі на південь і її не можна пропустити. У кожному вузлі цієї сітки повинен був знаходитися стовп з маркуванням квадрату лісу. Я цього не знав. Тому як і порадив мені Влад я вирішив виходити на просіку і намагатися виходити по ній. Скоро я знайшов одну з тих просік, що бачив останньою. Пішов по ній і через 20 хвилин зрозумів, що з велосипедом це неможливо. Глибокий мох у який проволюються ноги, хащі. Просіка уходила в низовину у болото. Просто по лісі йти було теж майже неможливо.
Я знайшов стовп з маркуванням лісових квадратів і намагався зателефонувати Владу щоб зорієнтуватися але зв'язку не було. Знайшов найбільший пагорб у лісі і поліз на сосну :) На висоті у метрів 10-15 з'явився сигнал. Досить високо. По маркуванню на стовпі орієнтуватися теж не вийшло. Там були не всі цифри. Я поговорив з Владом і вирішив, що буду іти на захід щоб вийти до траси. Взагалі, я був не дуже далеко від неї і якби це був просто ліс то я б вийшов по компасу за пару годин ідучи просто навростець. Але тут болото ускладнювало рух. І ще комарі... Хмара комарів яка гуде над тобою і намагається кусати де тільки може. Добре, що засіб від комарів відлякував їх. Я зліз з дерева. Вечір наближався і скоро мало стати темно. Десь не дуже далеко було чути як кричать лисиці (я думаю це були лисиці). Щось середнє між плачем дитини і на собачим гавканням. Я виїхав на доріжку і по компасу поїхав на захід. Коли з'являлася розвилка обирав ту стежку яка вела західніше. Так я заїхав на стару тракторну дорогу яка майже губилася у хащах. Під ногами була вода. Я вже далеченько від'їхав від останньої розвилки тому вирішив їхати вперед не об'їжджаючи цю воду. Води було сантиметрів 30-40 і вона була чорна, болотяна. Так я ліз по хащам поки стежка взагалі не зникла але попереду за метрів 50 стало видно галявину. Тут почалося найцікавіше. Я залишив велосипед з ввімкненою фарою, щоб потім можна було його знайти у цих хащах. Інакше за 10 метрів нічого не видно. Пішов вперед подивитися чи можна там пройти. Перед самою галявиною я побачив канал шириною метра три. Бобри почали робити греблю на цій водоймі і по берізці обточеній ними, з одного боку, як олівець я перебрався на іншу сторону. Обдивився і вирішив, що заночую десь тут. Залишив наплічник і пішов за велосипедом. З ним я не зміг перейти по тонкій берізці тому потрібно було шукати щось товстіше або лізти через воду. Я поліз через воду... Чорна вода вище ніж по пояс, велосипед на плечах, під ногами мул і взагалі мало приємне болото. Цей момент, напевно, один з найжорстокіших моментів за всі мої подорожі. :)
Я виліз з болота на галявину і пішов по ній. Пройшовши пару сотень метрів я побачив постаті людей серед галявини. Спочатку чомусь навіть не подумав чого б це людям стояти пізно ввечері десь у болотах купкою... Їду до них... Вони стоять... Я ще ближче... Стоять... Якісь взагалі невеселі думки в голові. На вулиці вже досить темно і видно не дуже гарно. Вже під'їхавши на пару десятків метрів я зрозумів, що це просто пугала на чиємусь городі. Отже цивілізація поряд. Зрадівши цьому я встановив намет прямо біля цього городу і завалився спати. Ставало зовсім темно. Вночі пішла злива і мій маленький наметик повність змок. Всередині калюжа. Але так як сухих речей у мене не було і сховатися куди теж не було я так і спав до самого ранку. Було дуже мокро але все ж таки літо і тому не холодно. Прокинувшись я виліз з мокрого спальника і одягнув мокру одежу. До цього городу приїжджали на тракторі і тому я поїхав по колії. Моє здивування було просто безмежним коли я побачив, що дорога уходить у річку і продовжується з іншого боку. Глибина після зливи була такою, що я не ризикнув лізти туди з велосипедом і пішов шукати обхід. Рухаючись так само по компасу на захід я досить швидко знайшов велику річку яка була мапі і по річці вийшов до села Рудня-Перганська.
На цьому мої пригоди у болотах закінчилися. Я зробив собі деякі висновки на майбутнє і поїхав на трасу до Олевська через село Перга. Досить швидко доїхав. У мене залишався ще час до дизеля. Я поїхав до річки і помив велосипед від болота у якому він був після блукання поліськими лісами. О 14:02 я завантажився на дизель і він поповз до Коростеня. В Коростені я був о 16:20. Часу до потяга (о 22:18) було вдосталь і я вирішив знову поїхати у Поліське для того щоб застати дома краєзнавця який міг би мені допомогти. Так і зробив. Цього разу мені пощастило, він був дома і розповів про те, що тут шукаю. Виявилося, що інформація у інтернет, якою я користувався, була хибною і могила князя Ігора знаходиться зовсім у іншому місці... Але з іншої сторони я дізнався від нього багато інших, цікавих, речей. Поговоривши про Полісся, Коростень і житомирщину, я повернувся у Коростень, дочекався потяга і поїхав у Вінницю.
Ще з дитинства у мене потяг до болотяної місцевості. Тому спочатку я постійно зупинявся біля кожного болотяного озерця і рослини, робив фото і просто насолоджувався побаченим. Правда цілі рої комарів які з'явилися дуже швидко не дуже сприяли цьому. Поки їхав вони не діставали, а варто було зупинитися і дістати фотоапарат вони атакували десятками лице і всі відкриті частини тіла. Я знав про це і використав заздалегідь куплений балончик Оф. Перевірено - допомогає.
Дорога йшла вперед і захопившись я пропустив потрібний поворот у село Рудня-Замисловецька. Замість цього заїхав у село Устинівка (напевно це був знак). Пообідав там біля гарненької річечки.
Місцеві жителі пояснили мені, що я не там де я собі думав. Розвернувся і поїхав назад. Повернув у потрібний поворот. Виявилося, що я просто задумався і пропустив його, тому, що пропустити його досить важко. Окреме слово варто сказати про мапу. Я поїхав у ці ліси і болота з мапою автомобільних доріг з маштабом 2,5 кілометра... Це була велика помилка. На мапі зображено лише основні дороги та річки і орієнтуватися по ній дуже важко. А річок тут дуже багато. Купа річечок, струмків і більших рік, а також штучних каналів меліорації. Думаю тут є поклади залізної руди так як вода у річках іржавого кольору, з великою концетрацією заліза.
Цікаво, що всі мости, навіть досить великі зроблені з дерева. Хоча, в загальному, тут з дерева зроблено майже все. Сільські хати і інші будівлі, огорожі.
Ці місця можна порівняти з Карпатами. Мені навіть здалося, що поліські місця навіть більш дикі ніж Карпати. Принаймі ніякого туризму там точно немає. Сміття також дуже мало. Природа виглядає такою як вона має бути без зайвого втручання людини. По дорозі у Рудню-Замисловецьку побачив на дереві цікаві вулики. Такими вуликами люди користувалися сотні, а може і тисячі років назад для того, щоб займатися бджолярством.
Заїхав у село розпитав про Кам'яне Село. Тут туристи звичайно бувають часто. Хоча по лісовій дорозі до заповідника навряччи можна проїхати звичайною легковою машиною на дорозі багато слідів. Бачив декілька джипів. У лісі почали з'являтися камені. Я ставив велосипед і ходив по лісі з фотоапаратом. Потім підводив велосипед далі і знову ходив по лісі. Так я дійшов до центральної частина Кам'яного села. Що я можу сказати. Це важко описати словами. Розкидані камені вражають своїми розмірами, формами і заставляють задуматися як все ж таки вони тут з'явилися. Зробив безліч фото.
Вилазив на декілька великих каменів. У інеті читав, що тут має бути камінь з "слідами Бога". Я довго його шукав але безрезультатно. Нарешті, місцеві дітлахи які прийшли сюди з батьками, показали мені цей камінь. Він знаходиться в стороні від основних масивів каменів, по іншу сторону лісової дороги, в метрах 50-100 у лісі. Біля каменю хтось зробив сходи і взагалі це популярне місце... Купа сміття і різного мотлоху нав'язаного на гілки дерев.
Вдосталь походивши по Кам'яному Селі я почав повертатися у Рудню-Замисловецьку. Виїхав по тій самій дорозі і поїхав в Устинівку де вже був того дня. З Устинівки я мав виїхати до Рудні-Перганської і звідти їхати до озера з назвою Дідове. Яке знаходиться на схід від Рудні-Перганської, у лісі. Проїхавши Устинівку я заїхав у ліс. Там я хотів заночувати. У лісі безліч доріжок, стежок, просік. Вони розходяться як лабіринт і потрібно слідкувати щоб не збитися з дороги. Тут я трішки блуканув і приблизно півгодини шукав вірну дорогу. Нарешті виїхав на лісопилку у лісі і звідти поїхав по дорозі у напрямку Рудні-Перганської. Від цієї основної дороги мала відходити дорога на схід, у ліс. Ця дорога веде до Дідового Озера і характерна тим що викладена з каменю, як бруківка. Я так і не зрозумів хто і коли її прокладав. А саме головне навіщо. Тут немає ніяких міст і взагалі нічого такого важливого щоб робити таку дорогу серед лісу. Хоча, можливо, це зараз немає або я просто не все знаю. :) Знайшовши цю дорогу, я почав рухатися по ній. Бруківка ця дуже відносна... Дорога страшно розбита. Машини чи трактори проробили безліч доріг які відходять від основної щоб об'їхати величезні калюжі які перекривають шлях. Інколи це скоріше озерця ніж калюжі. Заїжджати у них страшно навіть трактором, я вже мовчу про велосипед.
Петляючи ось так по всім цим доріжкам, не дивлячись на компас, і на, хоч не дуже корисну, але мапу, десь там, я допетлявся до того, що зрозумів, що я вже не бачу основної дороги. Я збився з шляху десь на південь від кам'яної дороги, тому вирішив їхати вперед притримуючись напрямку на північ. Я сподівався, що побачу основну дорогу і поїду по ній. Але чи то дорогу я не побачив і пропустив, чи збився з дороги не на південь, а на північ чи просто основна дорога зникла серед сотень доріг зроблених тракторами які колись тут їздили... Я зрозумів - заблукав. Спробував вертатися назад але зрозумів, що у одноманітному лісі з лабіринтами доріжок зробити це теж не дуже виходить. Знову вирішив їхати вперед. Ось так я кружляв декілька годин. Ніяких особливих орієнтирів так і не побачив і вже остаточно заблукав. Хочу додати, що у грунт у тих лісах це м'який пісок і їхати по ньому не дуже класно, а місцями навіть неможливо. Я продовжував їхати у різні боки. Їхати у одному напрямку теж не дуже можливо через те, що часто дорога закінчивалася болотом і його потрібно було об'їжджати. Об'їжджаючи це болото я ще більше поглиблювався у ліс і у розуміння того, що ось так ось я нікуди не виїду. Перевірив телефон. Зв'язку (київстар) не було. Взагалі. У одному місці на телефоні з'явся напис оператора але без жодної "палички". Час від часу я натикався на просіки і канали. Та на мапі їх позначено не було і нормально зорієнтуватися я не міг. Я кляв себе за те, що не дивився у мапу і на компас коли почав їхати у ліс. І за те, що не пошукав кращої мапи ніж ця автомобільна. Я не турбувався за те, що зі мною тут щось станеться. Мене просто брала шалена злість за цю ситуацію. Я чудово розумів, що вийти то я вийду звідси але от тільки скільки часу буде на це потрібно. Найбільша складність це те, що немає можливості їхати у одному напрямку. Натикаєшся на болото і його потрібно обходити. Поки обходиш натикаєшся на наступне болото...
Через деякий час я побачив попереду, що далі ліс закінчується. Зрадів цьому і поїхав на світло між дерев. Виявилося, що це просто велика вирубка. Ліс вивезли - порожня галявина залишилася. І тиша. Ніяких ознак присутності людей. Ні собак, ні машин. Лише природа. Вирубка знаходилася ніби на пагорбі і тут я побачив, що телефон зловив сигнал! Якщо я і міг комусь зателефонувати так це Владу. :) Він чудово зрозуміє цю ситуацію і точно щось порадить. Зателефонував. Пояснив, що і до чого. Як на зло батарея не була повністю зарядженою і я думав якби телефон не вирубився остаточно від постійного пошуку мережі. У Влада були мапи цієї місцевості і ще він сказав декілька корисних речей про просіки які я бачив до цього. Просіки йшли майже з точно з півночі на південь і з заходу на схід. Утворюючи тим самим сітку. Рухаючись на захід по цій сітці я міг вийти на трасу з Білорусі до Олевська або до річки яка біжить на заході з півдня на північ. Траса і річка іде з півночі на південь і її не можна пропустити. У кожному вузлі цієї сітки повинен був знаходитися стовп з маркуванням квадрату лісу. Я цього не знав. Тому як і порадив мені Влад я вирішив виходити на просіку і намагатися виходити по ній. Скоро я знайшов одну з тих просік, що бачив останньою. Пішов по ній і через 20 хвилин зрозумів, що з велосипедом це неможливо. Глибокий мох у який проволюються ноги, хащі. Просіка уходила в низовину у болото. Просто по лісі йти було теж майже неможливо.
Я знайшов стовп з маркуванням лісових квадратів і намагався зателефонувати Владу щоб зорієнтуватися але зв'язку не було. Знайшов найбільший пагорб у лісі і поліз на сосну :) На висоті у метрів 10-15 з'явився сигнал. Досить високо. По маркуванню на стовпі орієнтуватися теж не вийшло. Там були не всі цифри. Я поговорив з Владом і вирішив, що буду іти на захід щоб вийти до траси. Взагалі, я був не дуже далеко від неї і якби це був просто ліс то я б вийшов по компасу за пару годин ідучи просто навростець. Але тут болото ускладнювало рух. І ще комарі... Хмара комарів яка гуде над тобою і намагається кусати де тільки може. Добре, що засіб від комарів відлякував їх. Я зліз з дерева. Вечір наближався і скоро мало стати темно. Десь не дуже далеко було чути як кричать лисиці (я думаю це були лисиці). Щось середнє між плачем дитини і на собачим гавканням. Я виїхав на доріжку і по компасу поїхав на захід. Коли з'являлася розвилка обирав ту стежку яка вела західніше. Так я заїхав на стару тракторну дорогу яка майже губилася у хащах. Під ногами була вода. Я вже далеченько від'їхав від останньої розвилки тому вирішив їхати вперед не об'їжджаючи цю воду. Води було сантиметрів 30-40 і вона була чорна, болотяна. Так я ліз по хащам поки стежка взагалі не зникла але попереду за метрів 50 стало видно галявину. Тут почалося найцікавіше. Я залишив велосипед з ввімкненою фарою, щоб потім можна було його знайти у цих хащах. Інакше за 10 метрів нічого не видно. Пішов вперед подивитися чи можна там пройти. Перед самою галявиною я побачив канал шириною метра три. Бобри почали робити греблю на цій водоймі і по берізці обточеній ними, з одного боку, як олівець я перебрався на іншу сторону. Обдивився і вирішив, що заночую десь тут. Залишив наплічник і пішов за велосипедом. З ним я не зміг перейти по тонкій берізці тому потрібно було шукати щось товстіше або лізти через воду. Я поліз через воду... Чорна вода вище ніж по пояс, велосипед на плечах, під ногами мул і взагалі мало приємне болото. Цей момент, напевно, один з найжорстокіших моментів за всі мої подорожі. :)
Я виліз з болота на галявину і пішов по ній. Пройшовши пару сотень метрів я побачив постаті людей серед галявини. Спочатку чомусь навіть не подумав чого б це людям стояти пізно ввечері десь у болотах купкою... Їду до них... Вони стоять... Я ще ближче... Стоять... Якісь взагалі невеселі думки в голові. На вулиці вже досить темно і видно не дуже гарно. Вже під'їхавши на пару десятків метрів я зрозумів, що це просто пугала на чиємусь городі. Отже цивілізація поряд. Зрадівши цьому я встановив намет прямо біля цього городу і завалився спати. Ставало зовсім темно. Вночі пішла злива і мій маленький наметик повність змок. Всередині калюжа. Але так як сухих речей у мене не було і сховатися куди теж не було я так і спав до самого ранку. Було дуже мокро але все ж таки літо і тому не холодно. Прокинувшись я виліз з мокрого спальника і одягнув мокру одежу. До цього городу приїжджали на тракторі і тому я поїхав по колії. Моє здивування було просто безмежним коли я побачив, що дорога уходить у річку і продовжується з іншого боку. Глибина після зливи була такою, що я не ризикнув лізти туди з велосипедом і пішов шукати обхід. Рухаючись так само по компасу на захід я досить швидко знайшов велику річку яка була мапі і по річці вийшов до села Рудня-Перганська.
На цьому мої пригоди у болотах закінчилися. Я зробив собі деякі висновки на майбутнє і поїхав на трасу до Олевська через село Перга. Досить швидко доїхав. У мене залишався ще час до дизеля. Я поїхав до річки і помив велосипед від болота у якому він був після блукання поліськими лісами. О 14:02 я завантажився на дизель і він поповз до Коростеня. В Коростені я був о 16:20. Часу до потяга (о 22:18) було вдосталь і я вирішив знову поїхати у Поліське для того щоб застати дома краєзнавця який міг би мені допомогти. Так і зробив. Цього разу мені пощастило, він був дома і розповів про те, що тут шукаю. Виявилося, що інформація у інтернет, якою я користувався, була хибною і могила князя Ігора знаходиться зовсім у іншому місці... Але з іншої сторони я дізнався від нього багато інших, цікавих, речей. Поговоривши про Полісся, Коростень і житомирщину, я повернувся у Коростень, дочекався потяга і поїхав у Вінницю.
Хоч я і не знайшов курган у Поліському, постійно блукав у лісі і через це не пройшов весь маршрут який запланував це була, напевно, одна з найкращих моїх подорожей. Полісся одне з найчарівніших місць природи де я був раніше. Я обов'язково повернуся туди знову і реалізую те, що не вийшло тоді.
Всі фото можна подивитися ось тут:
 |
| Велопохід у Полісся. Кам'яне Село. |
Мапу можна подивитися тут.
