На травневі свята 2011 року ми ходили у спортивний похід 1 к.с. Це був перший похід у якому я був керівником.
Маршрут: Бар — Сеферівка — Лядова — Підлісний Ялтушків — Конищів — Нова Ушиця — Песець — Сокілець — Жванчик — Грушка — Бакотська затока — Колодієвка — Демшин — Китайгород — Станіславівка — Баговиця — Тарасівка — Устя — пором через Дністер — Вороновиця — Кельменці — Хотин — Кам’янець-Подільський
Тривалість: 4 дні
Протяжність: 264 км
Схема маршруту:
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Я не беру на себе відповідальності публікувати особисті дані інших людей тому всі адреси, телефони, прізвища, тощо видалені зі звітів.
Технічний звіт можна прочитати ось тут: ВП_Товтри2011_1кс_МКК_звіт – загальнодоступна копія.
Висловлюю величезне ДЯКУЮ Олі за написаний художній звіт і пропоную всім бажаючим прочитати його та у думках проїхатися з нами. А після цього обов'язково поїхати туди самим.
Поїхали! Оля починає розповідь... :)
У мене для вас є дві новини: одна хороша, одна погана. Хороша новина – ви зараз читаєте звіт про похід, який МИ пройшли. Погана новина – ви зараз читаєте звіт про похід, який ми ПРОЙШЛИ. Але і погана новина не така вже й погана насправді, враховуючи, що кінець одного походу завжди породжує ідеї про наступний і фактично стає його початком.
Якщо говорити про категорійні подорожі загалом, у них є одна незбагненна властивість: якими б складним, виснажливим та напруженими вони не були, щоразу після того, як болото випране-змите, а втома поборена міцним сном та маминими пиріжками, залишається лише найкраще, найвеселіше, найсвітліше. Окрім того, наша вело одиничка четвертої категорії складності була зовсім трошки, зовсім зрідка зовсім недовго важкою, тому згадувати про неї – суцільне задоволення.
День перший.
Тієї миті, коли будильник вирвав мене зі сну, першою думкою, яка промайнула, була «А може, ну його той похід, ось зараз перевернуся на інший бік, закутаюся щільніше у ковдру і…» але наступної ж я вже бігала по кімнаті і згадувала: гроші, капці, ковбаса, вірші Ліни Костенко.
Мій залізний коник ще тихо дрімав у чохлі і навіть не підозрював про те, що чекало на нього найближчими днями. Що там приховувати – сама я знала не набагато більше – лише здогадувалася.
Незаважаючи на те, що жирним чорним по зеленому на форумі було написано місце зустрічі «Зупинка Лісопарк», чомусь половина групи подумала про «літак» і поїхала туди, а інша половина теж подумала про літак, але все-таки приїхала на зупинку. І ось ми уже у повному складі:
 | Iгop Зeлeний – керівник та духовний лідер, людина веселої вдачі з найвищим кадансом у групі, а також уютніца за сумісництвом |
 | Владислав – права рука керівника, володар «Брехунчика», а також вело майстер на всі руки |
 | Ольга – еколог, права рука правої руки керівника, приклад витривалості та тендітності, а також живий доказ того, що жіноча логіка може бути логічнішою за чоловічу |
 | Петрович – розробник планів «Б», найстарший та найдосвідченіший учасник групи, найкрутіші гірки бере на «2:7», інструктор по вправам для хребта |
 | Надія – знавець безлічі легенд та казок, один із найсміливіших та найсильніших духом учасників |
 | Тетяна – людина, дякуючи якій ми були смачно-ситі тричі на день (плюс цукерки) і дякуючи якій я не мерзла вночі |
 | Олег – найспівочіший та найврівноваженіший учасник походу, у вік якого ніхто не міг повірити |
 | Ольга – писар, який багато сміявся і багато писав |
 | Валерій – виконував неоціненно важку роботу замикаючого, завжди готовий допомогти-порадити-розважити та пригостити цукеркою тоді, коли потреба у ній найбільша, а вірогідність дістати її - найменша |
Співпраця у команді починається, скоріш за все, з розподілу обов’язків та загального спорядження. Я тихо раділа, спостерігаючи, як кожен намагався взяти собі найважче. А ще ці розповіді нашого керівника, що у попередньому поході він був екологом, завгоспом, писарем і ще певно кимось, були своєрідним викликом. Та все ж найважче тієї хвилин було, певно, нашому керівнику і замикаючому, адже не так просто змиритися з думкою, що чотири дні будеш їхати у тісному яскраво-салатовому топіку.
Отже, речі спаковані, спорядження та обов’язки розподілені, шоломи одягнені, велокомп’ютери скинуті на нуль і ось починається наша вело подорож (тільки не сміятися): під’їжджає автобус, ми завантажуємо усі наші речі, сідаємо і їдемо.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Саме у автобусі, можливо, єдиний раз за весь похід, нам знадобилися наші шоломи. Тут і там чути стукіт пластмаси об полички. По дорозі до Бару на нас неодноразово вчиняли замах подушки, але на старт на щастя усі прибули живі-неушкоджені та у гарному гуморі.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
І ось уже безпосередньо він, давно омріяний та уявлюваний ПОЧАТОК! Завжди трохи бентежний та хвилюючий. Але нервувати немає коли – час суворо лімітований, тому підбадьорювані Ігорем, ми вишикуємося в одну лінію, паралельно ще щось підтягуючи, застібаючи, налаштовуючи та закріплюючи, та рушаємо!
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
А тепер час насолоджуватися. Руки і ноги узгоджено та вправно виконують давно знайомі їм рухи, і можна спокійно озирнутися навколо.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Прокладаючи маршрут на карті, ніколи не знаєш, що насправді зустрінеться на шляху: які дерева та квіти, які хмари та ями на дорозі, які люди, що будеш відчувати та про що думати. А думаю я зараз про те, як все-таки приємно їхати між квітучим яблуневим садом та стіною соковито-зелених тополь , а ще між ставком та біленькими хатами-мазанками, або весняним полем у квітах та дрімучим лісом. А ще мені подобаються польові дороги. Вони зазвичай дуже вибагливі: то вгору, то вниз, то рівні, то горбами, то сухі, то болотисті і весь час звиваються-звиваються. Ми ніби і невеликі, але ж і куряви від нас. Доводиться розтягнутися, щоб не ковтати пилюку.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
А ось і наш моторний керівник вже вискочив на найближчий пагорб, а за ним Олег, а далі Петрович, а ось і Влад з Олею. Здалеку здається, що вони граються у гру: один одного наздоганяють, випереджають, пропускають, але є правило, яке ніхто не наважується порушувати – обганяти Ігоря.
Цікаво, у тих селах, які ми проїжджали, вже перестали говорити про нас? Їм певно геть не зрозуміло, куди ми їдемо, а головне – навіщо, особливо зараз, коли купа роботи на городах! Ще й у якихось дивних, однакових для дівчат і хлопців, облягаючих костюмах та величезних пінопластових шапках натягнутих поверх обрізаних кольорових шкарпеток! Поки керівник перевіряв правильність нашого місцезнаходження, нас розглядали крізь шибки місцеві жителі. Тут почалися роздуми, а у когось, можливо, і мрії про перспективу рабства у такому ось мальовничому подільському селі.
Час обіду. Харчуватися всухом’ятку шкідливо, саме тому на нас певно, як тільки ми повсідалися, почав іти дощ. Обід – одна із радостей походу. Усі дістають килимки та влаштовуються навколо столу. Так-так, у нас навіть стіл є. Він широкий, яскравий і його можна скласти вдесятеро. Усі уважно слідкують, як ділиться ковбаса, як розкладається хліб, як помаленьку зростають гірки сухофруктів. І раптом перша кров. Виявляється, приборкувати потрібно не лише коней та людей, а й ножі. Ніхто не очікував, що цей невеличкий, зовсім недосвідчений, кольору життя ніж наважиться порізати нашого еколога. Але на щастя, у нас була знавець свого діла медсестра Надія та Валерій із купою вологих серветок.
І ось омріяна мить настала - нам дозволили їсти.
Їжа удвічі смачніша, коли дійсно голодний і лежати удвічі приємніше, коли на це є усього 10 хвилин. Чим менше у моїй жмені залишається горіхів, тим повільніше я їх їм. Голод втамований – можна тепер і пожувати. Їжа скінчилася – можна тепер і полежати.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Їжа удвічі смачніша, коли дійсно голодний і лежати удвічі приємніше, коли на це є усього 10 хвилин. Чим менше у моїй жмені залишається горіхів, тим повільніше я їх їм. Голод втамований – можна тепер і пожувати. Їжа скінчилася – можна тепер і полежати.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Після обіду час летів швидше. Все навколо, як і ми, було вмите дощем, свіжим та яскравим. Спадало на думку, що дощ нарешті знайшов тих, з ким можна побавитися. Він починався, керівник підіймав руку угору, усі зупинялися, злазили з велосипедів, розстібали вело баули, шукали куртки, знаходили куртки, одягали куртки, застібали баули, залазили на велосипеди … і у цей самий момент за дивовижним збігом обставин він зупинявся. Ми злазили з велосипедів, розстібали вело баули, знімали куртки, ховали їх, застібали баули, сідали на велосипеди. І як тільки рушали – знову починався. Так повторювалося декілька разів і врешті-решт ми перестали на нього реагувати взагалі, та й що з цього дощу візьмеш, він же весняний, маленький іще.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Жоден атракціон не зрівняється за різнобарв’ям відчуттів з крутим спуском у квітуче українське село, коли легко і швидко, і коли неочікувано гарно, і коли назустріч вітру та дощу. Ну хіба що з таким самим крутим підйомом, коли тяжко і тяжко, і тяжко і тяжко, а потім знов тяжко і раптом тяжко. Але, певно, такі закони життя: за кожен захоплюючий спуск потрібно розраховуватися підйомом!
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Ми купуємо хліб на вечерю. Це означає, що вона вже десь близько. І на душі стає радісно. Щастя, що у подільських селах майже біля кожної хати є криниця, з якої можна за «доброго дня!» та «дякуємо!» набрати чистої холодної води. Але ще більше щастя – це люди, які гостинно запрошують нас на власне подвір’я набрати цієї самої води, просто підставляючи пляшки під потужний струмінь.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Я не знаю, яким легким підйомом ми заробили той останній спуск перед ночівлею. Щебінь, щебінь, яма, камінець, гілка, щебінь, щебінь, щебінь, камінець. І усе це під кутом 35 градусів. Я затискаю передні та задні гальма одночасно до болю у руках і все одно невпинно наближаюся до попереду їдучої Олі. А у голові одна і та сама думка: якщо що – Бог з тим велосипедом, головне відскакувати убік. Але ось уже я на горизонтальній площині і можна полегшено зітхнути. Я навіть трошки пишаюся собою, але недовго, лише до того моменту, коли дізнаюся, яким чином долають цей спуск місцеві хлопчаки. Кому-кому, а їм є чим пишатися! То звичайно зрозуміло, що за великим рахунком можна спокійно обійтися без шоломів, рукавичок, спеціальних вело штанів та іншого «мажорського непотребу», але як по такому можна спуститися без гальм?! Прочитайте це ще раз. Вам не здалося і я не помилилася - без гальм! На наші спроби з’ясувати, як йому це вдається, він відповідав просто і безпосередньо «А шо там такого? Встав-впав, встав-впав!»
Час шукати місце ночівлі.
Люблю я походи за те, що ніколи не знаєш, де проведеш найближчу ніч. А ще я люблю їх за те, що можна повибирати, де ту саму ніч хотілося б провести. Цього разу ми забажали переночувала у мальовничій долині ріки Ушиця. Зліва ліс з дровами, зправа річка, навколо – живописні погорби. Чого іще бажати?
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Люблю я походи за те, що ніколи не знаєш, де проведеш найближчу ніч. А ще я люблю їх за те, що можна повибирати, де ту саму ніч хотілося б провести. Цього разу ми забажали переночувала у мальовничій долині ріки Ушиця. Зліва ліс з дровами, зправа річка, навколо – живописні погорби. Чого іще бажати?
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Усього за півгодини зовсім дика галявина перетворюється на обжите на затишне туристичне поселення. Домівки будуються, коники заводяться до стійла, прив’язуються, та накриваються, запалюється ватра. Ігор заздалегідь потурбувався про наш комфорт: таганки, пательня з ручкою, кольорові прихватки, дерев’яна ложечка для помішування підсмажки, дощечки для нарізання овочів, тертка, ополоник. За таких умов можна не те що суп зварити – рибу нафарширувати.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Наше невеличке туристичне плем’я гуртується біля вогню. Більше немає потреби боротися з утомою. Можна влягтися-всістися зручніше, неспішно попивати гарячий кисіль та насолоджуватися важкістю в кінцівках, відсутністю думок і наближенням вечері. Певно, ніколи ми не буваємо настільки групою, як у момент розкладання їжі по тарілкам, коли усі, однаково голодні та однаково втомлені, уважно спостерігаємо за рухами розкладаючого та чекаємо довгоочікуваного «розбирайте».
Якісне заварювання чаю – мистецтво, а в туристичних умовах тим більше. Наш керівник опанував його у повній мірі: після того, як вода закипіла, він відставляє її убік, набирає повну жменю чаю, високо підіймає руку угору і з силою б’є чай об окрім. Якби не знати, навіщо це, може скластися враження, що то готується відьмацьке зілля і в момент, коли перша чаїнка торкається води, як мінімум, має прогриміти грім. Але єдине, що стається, заварка до останнього листка опускаються на дно.
Ми смакуємо чай, смакуємо відпочинок, смакуємо останні миті дня. Завтра буде новий день, нові пригоди, нові «о, ще один підйом», але усе це буде завтра, а попереду солодкий, міцний, туристичний сон.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
День другий
Як ви прокидаєтеся зранку? Скоріш за все під будильник або під чиєсь «Час вставати! Ти вже запізнюєшся!», а ми прокидалися під наступний дитячий віршик, озвучуваний нашим керівником :
Ось вже сонечко сміється
Пісня жайворонка ллється
Вже прокинулась травичка
Пострибала десь синичка
В лісі зайчик пробудився
Їсти моркву заходився
Тільки ти не хочеш, соньку,
Покидати колисоньку
Я впевнена, у всіх, кого цей віршик збудив, усмішка на вустах з’явилася раніше, ніж порозплющувалися очі.
На відміну від вечора, туристичний ранок зазвичай доволі динамічний та метушливий. Потрібно за короткий час встигнути попити, поїсти, переодягнутися, поскладати намети та особисті речі, перевірити справність велосипедів, порозбирати усе загальне спорядження, позакопувати-поспалювати сміття, поприв’язувати усе до велосипеду, понамащуватися кремом для засмаги, понабирати особистої води та налаштуватися у дорогу. У цьому процесі головне – дотримуватися послідовності! Спочатку переодягнутися і витягнути усе необхідне, а вже потім лаштувати баул на велосипед, а не навпаки.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Їздовий день почався з підйому по вимощеній не одне століття тому дорозі. Вести велосипед у руках по бруківці під палючим сонцем – сумнівне задоволення, зате суцільне задоволення спостерігати, як там і тут кульбаба проростає крізь каміння та життєстверджуючи височіє над ним. Однак не довго довелося нам відпрацьовувати техніку підйому велосипедів бруківкою та насолоджуватися пейзажами. Нарадою у складі Ігоря, Влада, «брехунчика» та мапи було вирішено, що нам все-таки у протилежний бік. І тут нам випала рідкісна нагода відпрацювати техніку спуску велосипедів бруківкою, з чим ми успішно впоралися. Але вже за відомими нам законами, на зміну спуску досить швидко прийшов зігріваючий підйомчик, де і був переїханий перший за цей день вуж. Я крутила педалі на 1:1 і з усмішкою згадувала слова брата про те, що 8 і 9 зірки нікому не потрібні. Можливо, якби у мене були ще 11 та 12, не довелося б доводити його останні метри у руках.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
«Не такий чорт страшний, як його малюють». Якщо перекласти це на мову вело походів, отримаємо «Не такий той підйом крутий, як здається здалеку». І справді, ми колективно дійшли висновку, що чим ближче до підніжжя пагорба, тим пологішим він стає, ніби вирівнюється для нас, і вже немає жодних сумнівів, що обов’язково виїдемо.
У селі з їстівною назвою «Грушка» ми вирішили організувати невеликий перекус. З печивом, солодкими батончиками та морозивом ми влаштувалися хто на камінцях, хто під парканом, хто при дорозі у тіні дерев. Це так чудово, що багато умовностей у поході спрощуються: можна всістися там, де забажається, прямо на землі та жувати улюблені шоколадки.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Вже під’їжджаючи до Бакоти, ми на практиці переконалися у раціональності правила нерозмовляння під час їзди та правила дотримання дистанції. Розглядаючи краєвиди та слухаючи розповіді Ігоря про те, де він тут останнього разу ночував, я зовсім забула про те, що за кермом. У перший момент я усвідомила, що падаю, у другий лежала на землі, а у третій на мені опинилася Надійка. На щастя, все скінчилося загальним нерозумінням, що це було та пилюкою на нашому з Надійкою одязі.
З вами колись траплялося, що мозок каже одне, а відчувається зовсім інше. Якщо не було – відвідайте Бакоту і безсумнівно зрозумієте, про що мова. Я стою над річкою, я знаю точно, що це річка і на карті написано, що річка, і всі решта вважають це річкою, а стан такий, ніби я на морі.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Навколо велич та краса. І це та мудра, виплекана століттями велич, яка не пригнічує і не тисне, а надає крила та дарує спокій, напуває силою та примирює з навколишнім світом, дозволяє торкнутися вічного та відчути себе його невід’ємною частиною. Я зосереджено вдивляюсь у блакитно-зелену далечінь і намагаюся запам’ятати кожен пагорб, кожну скелю, кожен обрис Дністра, кожен аромат, кожен відтінок, кожен подих вітру та кожну тінь від хмар, аби потім я могла приходити сюди за власним бажанням, у будь-який день та час доби…
«Поїхали!». Перше, що я відчула - роздратування від того, що хтось наважився втрутитися та зіпсувати цю тендітну гармонію. Лише декілька секунд потому я усвідомила, що це Ігор – мій керівник і що я у вело поході і час рухатися далі.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
«Поїхали!». Перше, що я відчула - роздратування від того, що хтось наважився втрутитися та зіпсувати цю тендітну гармонію. Лише декілька секунд потому я усвідомила, що це Ігор – мій керівник і що я у вело поході і час рухатися далі.
Ви вважаєте, що спускатися сходами легко? А якщо з велосипедом? А якщо з навантаженим велосипедом, що весь час намагається вирватися вперед? Мені доводилося контролювати кожен рух, аби не дати йому утекти та збити мене з ніг. Підвожу до сходинки, пригальмовую, опускаю переднє колесо, проводжу його трохи уперед, опускаюся сама, ретельно відслідковую момент, коли на землі опиниться заднє, і сильно затискаю гальма. Щоразу коли заднє колесо бухкалося об землю, у мене стискалося серце та рефлекторно заплющувалися очі, так я хвилювалася за свого металевого друга.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Ми відвідали скельний монастир. Він зустрів нас сирістю, прохолодою, квітучими черешнями, джерельною водою та барвінком, що любовно обплів усе довкола. Певно, бути монахом не так вже й погано, особливо у такому затишному куточку.
Далі на нас чекала вузька лісова стежина з купою несподіваних поворотів, підйомів, спусків, камінців, гілок та зустрічних перехожих, але усе це в оточенні весняних дерев, трав, квітів та неймовірних краєвидів.
Обід ми влаштували на березі Дністра. Тут була можливість втамувати голод, охолодитися, позагоряти, походити босими ногами по гарячому дністерському камінні, та просто відновити сили для подальшої дороги. Дякуючи Надії, яка повідала нам легенду про походження назви «Дністер», на обід у нас була і духовна їжа.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Наша подальша дорога пролягла уздовж річки.
Спочатку оманливо рівна та привітно-зелена, вона по мірі пересування все частіше розважала нас усілякими дрібними перешкодами. Однією із найцікавіших був вузький імпровізований місток, зроблений зі стовбурів та гілок. Я дивлюся, як хлопці по двоє переносять велосипед за велосипедом через міст. У такі моменти я найчіткіше усвідомлюю значення слова група. Це коли немає твого-мого велосипеда і твоїх-моїх проблем, а є спільні велосипеди, які потрібно перенести або спільні перепони, які необхідно подолати.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Спочатку оманливо рівна та привітно-зелена, вона по мірі пересування все частіше розважала нас усілякими дрібними перешкодами. Однією із найцікавіших був вузький імпровізований місток, зроблений зі стовбурів та гілок. Я дивлюся, як хлопці по двоє переносять велосипед за велосипедом через міст. У такі моменти я найчіткіше усвідомлюю значення слова група. Це коли немає твого-мого велосипеда і твоїх-моїх проблем, а є спільні велосипеди, які потрібно перенести або спільні перепони, які необхідно подолати.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Як виявилося потому, той місток був своєрідним відпочинком перед останнім підйомом цього чарівного дня. Тепер час велосипедам їхати на нас. Поспішати нема куди, та й нема як, тому ми тягнемося повільним вело-караваном та глибоко втягуємо в себе чисте лісове повітря. Я розглядаю дерева. Вони особливі у цю пору. Листя з’явилося поки лише на самих кінчиках найтонших гілок, тому таке враження, ніби воно висить саме по собі у повітрі не має жодного відношення до дерева, яке його насправді породило.
Почалася ділянка, де одному виволокти велосипед практично неможливо. Відпрацьовуємо техніку підйому велосипедів по двох: один керує, інший штовхає. За моїми особистими відчуттями, так легше не удвічі-у десятки разів, і доказом того було те, що ми з Олею не те що вийшли – вибігли на пагорб, сміючись та розмовляючи.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Почалася ділянка, де одному виволокти велосипед практично неможливо. Відпрацьовуємо техніку підйому велосипедів по двох: один керує, інший штовхає. За моїми особистими відчуттями, так легше не удвічі-у десятки разів, і доказом того було те, що ми з Олею не те що вийшли – вибігли на пагорб, сміючись та розмовляючи.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
І знову простір. І знову радість для очей та втіха для серця. Але моя втіха на цьому пагорбі була з ароматом крему для засмаги, який, як виявилося, витік та розмастився рівним шаром по одній з кишень мого велобаула. Я його відчищала вологими серветками і лише зрідка піднімала погляд на оточуючу красу.
Випадково натрапили на старезний цвинтар. Усюди кам’яні хрести та плити і всюди на них щось написано. Ми з Олегом підійшли до одного з найбільших, ще й якоїсь чудернацької форми. Хвилин десять ми намагалися розібрати, що на ньому було нашкрябано. Прочитали всього кілька слів, а зрозуміли ще менше. Лише через якийсь час ми звернули увагу, що могила скоріш за все була розкопана. Стало якось моторошно, тому далі ми вже й не силилися зрозуміти сенс отих закарлючок, та й кому вони потрібні взагалі.
І вже традиційно їздовий день ми завершили стрімким спуском, на якому наші коники весело підцибували, а ми неспішно перекочувалися з камінця на камінець, уважно слідкуючи за попереду їдучими та витримуючи баланс прискорення-гальмування.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
І знову ми ночуємо не будь-де, а на зручній галявині, вкритій м’яким трав’яним килимом та відділеній від усього іншого світу деревами та річкою.
Я спостерігаю за тим, як стягуються до вогню килимки і розмірковую, яка це все-таки корисна річ. Він може трансформуватися практично у будь-що. Коли лежиш біля вогню і милуєшся зорями це – ліжко. Коли подали вечерю, він перетворюється на стіл. Коли біля тебе вмощуються товариші, він стає лавкою. А ще з нього можна робити стілець і подушку, затулятися ним від сонця і вітру, а також використовувати його у якості ширми для переодягання.
День третій
Почався цей день із броду.
Ріка Студениця, яка ще вчора була нашою захисницею від гостей із тутешніх сіл та купелю водночас, сьогодні стала перепоною між нами та нашим подальшим шляхом. Кожен, хто як міг, ми переправляли наші велосипеди, речі та самих себе на протилежний бік. Цікаво, що у кожного свій власний підхід до подолання подібних відрізків дороги і думаю, по тому, як вело турист переходить броди, можна частково скласти його велотуристично-психологічних портрет. Наприклад Надійка навіть не знімала вело баул, а просто закинула велосипед разом з усіма речами на плече і впевнено ступила у воду. Дехто брав баул на плечі, а велосипед у руки. У мене чи то сил замало, чи то сміливості, чи то мені хотілося більше у воді поталяпатися. Я декілька разів бігала туди-сюди, поки все переправила.
Ми востаннє окидаємо оком місце нашої ночівлі, прощаємося з ним та дякуємо лісовим, річковим, кам’яним та усім іншим духам за те, що були гостинні до нас і забезпечили усім необхідним для відпочинку.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Ріка Студениця, яка ще вчора була нашою захисницею від гостей із тутешніх сіл та купелю водночас, сьогодні стала перепоною між нами та нашим подальшим шляхом. Кожен, хто як міг, ми переправляли наші велосипеди, речі та самих себе на протилежний бік. Цікаво, що у кожного свій власний підхід до подолання подібних відрізків дороги і думаю, по тому, як вело турист переходить броди, можна частково скласти його велотуристично-психологічних портрет. Наприклад Надійка навіть не знімала вело баул, а просто закинула велосипед разом з усіма речами на плече і впевнено ступила у воду. Дехто брав баул на плечі, а велосипед у руки. У мене чи то сил замало, чи то сміливості, чи то мені хотілося більше у воді поталяпатися. Я декілька разів бігала туди-сюди, поки все переправила.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Ми востаннє окидаємо оком місце нашої ночівлі, прощаємося з ним та дякуємо лісовим, річковим, кам’яним та усім іншим духам за те, що були гостинні до нас і забезпечили усім необхідним для відпочинку.
Цього ранку ми дійшли одного важливого висновку: справжній українець має розмовляти суржиком та їсти сало. Усіх тих, чия мова трохи краща за середньостатистичну російсько-українську мішанину і хто добровільно відмовився від м’яса, потрібно перевіряти на політ надійність.
А попереду на нас знову чекав Дністер, а точніше його петля у селі Демшин – одне з наймальовничіших місць у Подільських Товтрах та на нашому маршруті. Тут Дністер величезною прохолодною рукою обіймає острів, турботливо оберігаючи його від випадкових перехожих – лише найсміливіші та найвинахідливіші можуть дістатися туди. Сьогодні сонце сховане за хмарами і сіється невеликий дощ, тому Дністер вже не іскриться і не міниться фарбами. Але йому так, певно, краще - сонце не випалює його тіло, а дощ повертає забране учора.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Звертаємо увагу на купи сміття, які потрохи підкрадаються до ріки та загрожують у недалекому майбутньому перетворити цей витвір природи на сміттєзвалище. У нас виникає ідея, що непогано було б влаштовувати час від часу екологічні чистки серед населення. Єдина проблема – рівень екологічної свідомості наших громадян такий, що після подібних заходів, скоріш за все, не буде кому проводити наступні.
Далі на нас чекала річка Тернавка та унікальний Китайгородський геологічний зріз, де вченим надана рідкісна можливість дослідити прошарок, що відповідає фігйогознає якому (але дуже-дуже давньому) леоліту та визначити, що тоді відбувалося із Землею.
Час так повільно тягнеться, коли їдеш під дротами високої напруги, а ще це огидне потріскування. Я вже думаю: ну добре, вдар мене, тільки припини погрожувати і тріщати.
І знову вода - річка Тернавка захопила частину дороги, по якій нам необхідно було проїхати. Щоб не волочити велосипеди кущами, ми вирішили їхати прямо по воді. Першим ми дозволили спробувати нашому керівникові. Ну мають же бути у нього якісь привілеї! Після того, як Ігор успішно впорався, ми один за одним, сміливо та впевнено, створюючи навколо себе купу бризок, долали цю невелику перешкоду.
А далі був дощ і болото. З кожним метром велосипед ставав важчим, а ми бруднішими. Так як крила на передньому колесі у мене не було, так само як не було бажання смакувати тутешній грунт, я намагалася поменше розмовляти. Ми розглядали один одного і у кожного поставало питання: цікаво, я такий же брудний, як він(вона)? Але найболісніше було дивитися на мого вірного друга. Я навіть і не підозрювала, скільки багнюки на ньому може накрутитися. Певно, якби він міг розмовляти, він би мені сказав «Подивися, що ти зі мною зробила! Навіщо ти нас сюди заволокла?!».
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
А далі був дощ і болото. З кожним метром велосипед ставав важчим, а ми бруднішими. Так як крила на передньому колесі у мене не було, так само як не було бажання смакувати тутешній грунт, я намагалася поменше розмовляти. Ми розглядали один одного і у кожного поставало питання: цікаво, я такий же брудний, як він(вона)? Але найболісніше було дивитися на мого вірного друга. Я навіть і не підозрювала, скільки багнюки на ньому може накрутитися. Певно, якби він міг розмовляти, він би мені сказав «Подивися, що ти зі мною зробила! Навіщо ти нас сюди заволокла?!».
Пором переправив нас, мокрих, брудних і на той момент уже добряче голодних у Чернівецьку область. Першими, кого ми зустріли на протилежному боці, були пластикові пляшки. Вони, різнокольорові і однаково непасуючі до весняних кущів та дерев, сотнями лежали на березі, спотворюючи його. Це Дністер їх повипльовував – повернув людям їхні подарунки. Сумною, безглуздою і нещасною здавалася ота закидана сміттям «Подяка за чисте узбережжя».
Обідати серед природи, олюдненої таким збоченим чином, нам зовсім не хотілося, тому ми відійшли подалі, куди чума олюднення ще не дісталася.
Вогка земля + вологе повітря + мокрий одяг + холодний вітер + здоровий апетит = швидкий обід. Такою була одна із найважливіших закономірностей, виведених того дня.
І ось ми вже знову на конях – поспішаємо до вогнища, до таборового затишку, до відпочинку.
Ще зовсім небагато дощу та болота і ми вже знову набираємо воду на вечерю. Ще не на кожному буковинському обійсті є насос, тому цього разу користуємося лійкою та квартою. Але і тут знаходимо плюси. Поки набирали наших 18 півторалітрових пляшок, почули від хазяйки багато цікавого про тутешнє життя, про погоду, про вело туристів, які тут проїжджали та багато іншого. За те, що ми покористувалися криницею, нас ще й паскою пригостили. Виявляється, бувають і такі – добрі, щирі і неосяжно щедрі люди.
І до вечері нам випала нагода ще раз у цьому переконатися. Перед самісіньким виїздом із села, за три кілометри до місця ночівлі у Петровича пробилося колесо. І одразу нас оточила ціла зграя (тверезих і не дуже) бажаючих допомогти. Все-таки міським жителям є чому повчитися, що пригадати та переоцінити.
Цього разу ми ночували біля озера у доглянутій чиєюсь турботливою рукою лісосмузі. Мені довелося примиритися з думкою, що засинати мій велосипед буде сьогодні немитим і вирішила у знак солідарності не митися також. А ще дивлячись на Влада з Олею, які заходили у озеро чистими а виходили брудними, і зовсім згасло ледь жевріюче бажання вже вкотре за цей день освіжитися. Справа в тому, що дно озера виявилося болотистим і вилізти з нього так, щоб обидві ноги залишилися чистими, було практично неможливо.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Дякуючи Зеленій «уютниці» та черговим, цей вечір вийшов на диво домашнім. За допомогою тих самих чудо-килимків, Ігор змайстрував щось на зразок стін, які ховали нас від вітру та створювали атмосферу затишку. Кукурудзяна каша ліниво булькотіла у котлі. Ігор, Влад та Петрович розповідали нам цікаві епізоди зі своїх попередніх походів. Мокрі дрова диміли, змушуючи нас плакати та пересідати. А я вже починала шкодувати, що цей вечір останній, а я ж тільки вбулася, тільки звикла до відсутності усіляких міських зручностей, тільки пригадала вже забуті радості походу, тільки почала відкривати нові. Я лише розігналася, а вже час зупинятися.
Однак у мене попереду були ще кілька годин вечора, ніч і майже цілісінький туристичний день, тому я заспокоїлася і ще з більшою наполегливістю продовжила насолоджуватися зорями, їжею та нашою веселою компанією.
День четвертий
Наш ранок пройшов під девізом «Правильно вихована собака – друг людини». Увесь час з моменту прокидання до закінчення сніданку, Петрович розважав нас веселими історіями про наших волохатих чотирилапих друзів. Виявляється, не кожна собака, вже досягши дорослого однорічного віку, знає про те, що вона – собака. І завдання Петровича – виховати з цих котів, дітей або ще з чогось, у що їх перетворили їхні володарі, найкращих представників свого виду. Я вже вкотре пересвідчилася у тому, що немає неважливих, несерйозних, невідповідальних та нецікавих професій. І вже вкотре усвідомила, що навколо безліч неймовірних, захоплюючих речей, про існування яких я навіть не підозрюю.
І ось цей момент настав. Як мені не хотілося, але рано чи пізно це мало відбутися. Відтягувати далі вже не було куди. Я дістаю вологі, брудні, холодні кросівки, набираю повні груди повітря, заплющую очі та взуваю їх. Ех, не найприємніші відчуття, сказати відверто.
Але то ще були квіточки у порівнянні з наступним завданням. Себе не так шкода, а ось велосипед свій я довго обходила десятою дорогою – страшно було глянути на нього. Однак похід – не місце для сентиментів, тим більше незабаром знову у дорогу, тому зібравши волю у кулак, підходжу до нього, оглядаю та оцінюю, що можна зробити. За допомогою невеличкою палички відчищаю найбільші шматки болота. Добряче заіржавілий ланцюжок сяк-так витираю та змащую. Знову оглядаю – вже трохи краще. Інші члени команди теж намагаються довести до пуття своїх металевих друзів. Хтось жартує, що ми по вуха вляпалися у болото вело туризму. Таки-так!
На маршрут виходимо пізно під Ігореве «Ну давайте, народ, поїхали ! Скільки можна збиратися!» Сьогодні ми їдемо виключно по трасі. Це добре і погано. Добре, тому що мало-помало, з велосипеду облітає присохле за ніч болото, тому що можна пооглядати навколишні поля та села, особливо не зосереджуючись на дорозі, тому що можна розігнатися до 40 кілометрів на годину. А погано, тому що не можна їхати по двох і спілкуватися, тому що впритул проносяться величезні вантажівки, тому що немає ніякого елементу несподіванки – просто нудно рівна дорога.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
І ось ми вже у Хотині. Сьогодні тут проходить фестиваль «Битва націй». Доводиться вести велосипед у руках, щоб нікого і нічого не зачепити. Усюди машини, столи з різноманітними сувенірами, курені з пивом, м’ясом та музикою, автомати з кока-колою та кавою, стенди для стрільби, надувні дитячі атракціони і люди-люди-люди. І кого тут тільки немає – наші та іноземці, у середньовічних одежах та у спортивних костюмах, молоді та старі, тверезі та напідпитку. Після лісів, полів та рік я просто розгубилася у такій концентрації такого різноманіття речей та людей.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Натовп менший там, де крутіше. Видираємося на найближчий зелений пагорб, залишаємо «коників» у траві «попастися» і самі влаштовуємося до обіду. Сьогодні він особливий. У повітрі відчувається легке задоволення тим, що похід майже закінчено і що пройдений він успішно. Можна розслабитися і без жодного напруження та поспіху погрітися на сонці. На це нам сьогодні виділялося аж цілих півтори години. Був час перекусити, полежати, повибирати сувеніри, зробити фотографії у середньовічних обладунках та порозглядати костюмованих учасників фестивалю.
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Наступним на нашому шляху був каньйон Смотрича. Затиснутий між промисловими спорудами з одного боку та приватним сектором з іншого, сам незаселений та незабудований, він був схожий на величезну, неприборкану біло-зелену гадюку, приречену увесь свій вік звиватися та тікати.
Ще один підйом і ми вже у фінішній точці нашого маршруту, у Кам’янці-Подільскому. Знімаємо показники велоком’пютера за сьогодні, підбиваємо підсумок за усі чотири дні - рівно 264 кілометрів. А це, між іншим, відстань достатня для зарахування спортивного вело походу першої категорії складності. Ми виконали норматив на одиницю!
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Ще один підйом і ми вже у фінішній точці нашого маршруту, у Кам’янці-Подільскому. Знімаємо показники велоком’пютера за сьогодні, підбиваємо підсумок за усі чотири дні - рівно 264 кілометрів. А це, між іншим, відстань достатня для зарахування спортивного вело походу першої категорії складності. Ми виконали норматив на одиницю!
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Частина групи іде на екскурсію до фортеці, частина залишається зовні. Ділимося враженнями від походу, сперечаємося про те, з яким кадансом потрібно їхати, висуваємо пропозиції щодо критеріїв відбору учасників у категорійні подорожі.
І ось ми знову у повному складі. Робимо залікову фотографію на фоні фортеці та прямуємо до Кафедрального Костелу – однієї з найвидатніших пам’яток міста. І вже традиційно частина групи залишається з велосипедами, поки інші оглядають костел.
Випадково зустрічаємо поляків. Їх дуже зацікавили наші навантажені велосипеди та наша серйозна велосипедна уніформа, однак особливою увагою користувалося люстерко на Ігоровому шоломі. Я раніше і гадки не мала, що знаю польську. Без особливого напруження нам вдалося відповісти на їхні питання, поставити кілька своїх та зрозуміти відповіді. Пам’ятаючи про вчорашній дощ, вони поцікавилися, як ми їхали непогодою. Аби довго не пояснювати, ми просто вказали на наші бруднющі велосипеди, на що у відповідь почули «Матка Бозка!».
 |
| Джерело: Велопохід: Південне Поділля, Товтри |
Випадково зустрічаємо поляків. Їх дуже зацікавили наші навантажені велосипеди та наша серйозна велосипедна уніформа, однак особливою увагою користувалося люстерко на Ігоровому шоломі. Я раніше і гадки не мала, що знаю польську. Без особливого напруження нам вдалося відповісти на їхні питання, поставити кілька своїх та зрозуміти відповіді. Пам’ятаючи про вчорашній дощ, вони поцікавилися, як ми їхали непогодою. Аби довго не пояснювати, ми просто вказали на наші бруднющі велосипеди, на що у відповідь почули «Матка Бозка!».
Після того, як основні пам’ятки історії та архітектури були відвідані і залишалося лише бажання поїсти, ми, як пристойні туристи, вирішили, що маємо зайти до пристойного закладу чистими та охайними. Місцем для переодягання став дитячий майданчик, а ми стали об’єктом цікавості місцевих жителів.
Часу до потягу у нас було більш, ніж достатньо, тому, влаштувавшись у піцерії ми насолоджувалися різноманіттям страв, напоїв і тим, що нікуди не потрібно було поспішати. Спочатку їли, потім пили, потім знов щось їли, потім знов пили. Офіціанти не встигали забирати у нас брудний посуд та приймати нові замовлення.
І здавалося б, ну що ще цікавого може статися увечері, у провінційному містечку, у звичайній середньостатистичній піцерії, але ж ні, пригоди переслідували нас і тут. Охочі до живого спілкування місцеві жителі увесь час намагалися нас якось розважити. Один розповідав, що у них увесь час хтось цибає з мосту: «Річки вже давно немає, а вони все одно цибають». Інший мав нестримне бажання поділитися з нами своїми найкращими непристойними анекдотами, що йому врешті-решт таки вдалося, всупереч нашому одностайному протесту. Ще хтось цікавився звідки ми, яка мета поїздки, де були, що бачили. Так і вечір минув і ось ми уже прямуємо до залізничного вокзалу. Здається, усе.
Вже давно час зробити запис про закінчення походу. Однак Ігор команди не дає, а я і не нагадую. Як результат, мій записник так і залишився без фінального «Кінець». Та й не хочеться мені його писати, я ставлю три крапки, я знаю, що далі обов’язково буде. Ось тільки зробимо невеличку перерву на роботу і знову повернемося до часом не дуже легкого та комфортного, однак надзвичайно простого, справжнього, веселого, несподіваного, цікавого та яскравого туристичного життя.
Дякую усім, у кого вистачило бажання, сил та часу дочитати цей звіт до кінця!
На момент публікації допису похід вдало захищено у МКК і довідки очікують на всіх учасників.
На момент публікації допису похід вдало захищено у МКК і довідки очікують на всіх учасників.
